Еріх Ерлінгер
| Еріх Ерлінгер | |
|---|---|
| нім. Erich Ehrlinger | |
| Народження | 14 жовтня 1910[1] Гінген, Вюртемберзьке королівство, Німецька імперія |
| Смерть | 31 липня 2004[2] (93 роки) Карлсруе, Баден-Вюртемберг, Німеччина |
| Країна | .svg){kind=small} Німецька імперія.svg){kind=small} Третій Райх ФРН |
| Партія | Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини[1][3] |
| Член | СА і СС[1] |
| Звання | оберфюрер |
| Нагороди | |
Еріх Ерлінгер (нім. Erich Ehrlinger; 14 жовтня 1910, Гінген, Німецька імперія — 31 липня 2004, Карлсруе, Баден-Вюртемберг, Німеччина) — німецький юрист, оберфюрер СС, один з керівних співробітників Головного управління імперської безпеки, командир зондеркоманди 1b у складі айнзатцгрупи A, яка здійснювала масові вбивства у Балтійських країнах, командир айнзацгрупи B.
Народився 14 жовтня 1910 року в сім'ї бургомістра Кристіана Ерлінгера[de]. У 1928 році закінчив школу в місті Гайденгайм-ан-дер-Бренц. Того ж року вступив до Тюбінгенського університету, де вивчав право та державознавство. У 1930 році, після чотирьох семестрів у Тюбінгені, перевівся у Кільський університет, після одного семестру з 29 жовтня 1930 року навчався в Берлінському університеті[4].
15 травня 1931 року вступив до Штурмових загонів (СА). 1 червня 1931 року вступив до НСРПН (квиток № 541195)[5][6]. 15 листопада 1932 року у званні трупфюрера очолив 15-ту роту СА. Ерлінгер був одним із нацистських активістів серед студентів у Тюбінгені. 8 березня 1933 разом з колегою Мартіном Зандбергером підняв прапор зі свастикою над будівлею університету[7]. 31 березня 1933 року склав державний юридичний іспит і як секретар вступив на роботу в окружний суд Тюбінгена[8][9].
У березні 1934 року Ерлінгер вирішив відмовитися від юридичної кар'єри та зосередився на діяльності штурмових загонів. Після проходження навчального курсу в офіцерській школі СА у Цоссені 1 березня 1934 року став керівником вищої школи СА у Тюбінгені і також був заступником директора спортивної школи СА під Роттенбургом[10]. 1 липня 1934 року очолив спортивну школу СА у замку Рінек у Нижній Франконії[11]. У жовтні 1934 року отримав посаду уповноваженого за освітою у СА[10].
У 1935 році у відділенні служби безпеки (СД) у Вюрцбурзі Ерлінгеру запропонували роботу у відділі преси та друку[12]. 22 червня 1935 року у званні унтерштурмфюрера зараховано до лав СС (№ 107493). У вересні 1935 року переведено до головного відділення СД у Берліні, де працював під керівництвом Франца Зікса у відділі I 3 (справи преси та музеїв). У квітні 1937 року Зікс зробив Ерлінгера начальником штабу та своїм заступником у відділі II 1 («ідеологічна оцінка»). Ерлінгер безпосередньо брав участь у формуванні репресивної політики проти «ідеологічних супротивників», серед яких були євреї[13].
12 березня 1938 року після закінчення аншлюсу Австрії брав участь у створенні відділення СД у Відні. 21 жовтня 1939 року призначено начальником СД в айнзацкоманді 1 у Празі і також брав участь у створенні органів СД. За підтримки місцевої поліції Ерлінгер провів акцію «Решота», під час якої заарештували 6000 німецьких емігрантів і чеських «ворожих елементів»[14]. На початку вересня 1939 року під час вторгнення до Польщі Ерлінгер служив у штабі 4-ї айнзацгрупи. Після розформування підрозділу у листопаді 1939 року очолив відділення СД у Варшаві[15]. З 12 квітня до 14 серпня 1940 року проходив службу у військах СС і як воєнний кореспондент брав участь у Французькій кампанії[16]. З серпня 1940 року у Норвегії разом з Вальтером Шталекером за особливим дорученням Генріха Гіммлера займався формуванням військ СС з норвезьких добровольців. У лютому 1941 року повернувся до Головного управління імперської безпеки (РСХА) у Берліні[17].
У червні 1941 став начальником зондеркоманди 1b у складі айнзацгрупи A. Айнзацгрупа A діяла в тилу групи армій «Північ». 28 червня зондеркоманда увійшла до Каунасу. Ще до вступу підрозділу литовські колабораціоністи провели єврейські погроми та зруйнували міську синагогу[17]. 5 липня підрозділ досяг литовського міста Даугавпілс, де вбили 185 євреїв, включно зі старими та жінками. За наказом Ерлінгера службовці зондеркоманди спільно з литовськими помічниками обшукали квартал Даугавпілса, зібрали чоловічу частину населення, відвели до парку на околиці міста та групами доставляли до заздалегідь викопаних ям, де вбивали їх пострілом у потилицю з пістолета[18]. Ерлінгер особисто контролював розстріли. У звіті від 16 липня у РСХА зондеркоманда повідомила про 1150 євреїв, розстріляних у Даугавпілсі. У період з жовтня до грудень 1941 року зондеркоманда спільно з іншими підрозділами поліції безпеки знищила 6624 особи[18].
9 грудня 1941 року став командиром поліції безпеки та СД у Києві. Ерлінгер особисто був присутній під час страт і вважав, що всі співробітники його відомства повинні брати в них участь[19]. В одному випадку він сам узяв до рук зброю і взяв особисту участь у розстрілі, оскільки вважав, що розстріл, на його думку, проводиться надто повільно[19]. Влітку 1943 року з табору на Мишоловці (у німецьких джерелах неправильно вказана назва цієї місцевості в Києві), який був філією Сирецького табору в Києві змогли втекти кілька ув'язнених. Ерлінгер наказав в'язням табору вишикуватися і через перекладача повідомив, що за втікачів кілька з них буде розстріляно. Згідно зі свідченнями свідка, серед ув'язнених піднялося хвилювання, після чого Ерлінгер дістав пістолет і різко випустив весь магазин патронів у натовп[19].
6 вересня 1943 року переведено до Білорусі, де став керівником поліції безпеки та СД у Мінську та командиром айнзацгрупи B[16]. Наприкінці жовтня 1943 року Ерлінгер наказав розстріляти 4500 жителів Мінського гетто, які залишилися живими, або знищити їх у газвагенах[19].
1 квітня 1944 року став керівником 1-го управління РСХА з кадрових й організаційних питань[20]. 9 листопада 1944 року підвищено Генріхом Гіммлером до оберфюрера СС[16].
Після війни у Фленсбурзі потрапив до британського полону, проте був відпущений вже 7 червня 1945 року, оскільки представився унтерофіцером вермахту Еріхом Фрешером[21]. Ерлінгер працював у сільському господарстві у Шлезвіг-Гольштейні і з жовтня 1945 року жив у Роті під Нюрнбергом. У 1950 році переїхав разом з сім'єю до Констанца, де працював адміністратором у казино. У 1952 році одружився вдруге та перестав користуватися чужим ім'ям. З 1954 року був головою представництва Volkswagen у Карлсруе[20]. 10 грудня 1958 року заарештовано та поміщено до слідчого ізолятора. Суд над Ерлінгером проходив у Карлсруе з 16 жовтня до 20 грудня 1961 року. 20 грудня 1961 року за допомогу у вбивстві у 1045 випадках земельний суд засудив його до 12 років ув'язнення у в'язниці суворого режиму та позбавлення цивільних прав строком на 5 років. Прокуратура подала апеляцію до Федерального верховного суду ФРН, у результаті чого 28 травня 1963 справу направлено на новий розгляд, а колишній вирок скасовано[22]. У жовтні 1965 року звільнено за станом здоров'я. 3 грудня 1969 року Ерлінгера визнано недієздатним, і справу проти нього припинено. Помер 31 липня 2004 року у Карлсруе[23].
- ↑ а б в Dienstaltersliste der Schutzstaffel der NSDAP, Stand vom 1. Dezember 1936 — 1936.
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #128804408 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ Braunbuch: Kriegs- und Naziverbrecher in der Bundesrepublik: Staat, Wirtschaft, Armee, Verwaltung, Justiz, Wissenschaft — 1968.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 95.
- ↑ Wilhelm, 1996, S. 478.
- ↑ French L. MacLean. The Field Men: The SS Officers who Led the Einsatzkommandos--the Nazi Mobile Killing Units. — Atglen : Schiffer Publisching, 1999. — P. 53. — ISBN 9780764307546.
- ↑ Wildt, 2004, S. 77.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 96.
- ↑ Wildt, 2004, S. 78.
- ↑ а б Stadlbauer, 2016, S. 97.
- ↑ Jens Hoffmann. Das kann man nicht erzählen: «Aktion 1005», wie die Nazis die Spuren ihrer Massenmorde in Osteuropa beseitigten. — Hamburg : Konkret Verlag, 2008. — ISBN 9783930786534.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 98.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 99.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 102.
- ↑ Klaus-Michael Mallmann, Jochen Böhler, Jürgen Matthäus. Einsatzgruppen in Polen: Darstellung und Dokumentation. — Darmstadt : WBG, 2008. — ISBN 978-3-534-21353-5.
- ↑ а б в Wilhelm, 1996, S. 479.
- ↑ а б Wildt, 2004, S. 79.
- ↑ а б Wildt, 2004, S. 80.
- ↑ а б в г Wildt, 2004, S. 81.
- ↑ а б Klee, 2007, S. 128.
- ↑ Lfd.Nr.526a LG Karlsruhe 20.12.1961 // Justiz und NS-Verbrechen: Sammlung deutscher Strafurteile wegen nationalsozialistischer Tötungsverbrechen 1945-1966 / C.F. Rüter, D.W. de Mildt. — Amsterdam : Amsterdam University Press, 2013. — ISBN 9789089644954.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 118.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 119.
- Основна
- Ernst Klee[de]. Das Personenlexikon zum Dritten Reich: Wer war was vor und nach 1945. — Frankfurt am Main : Fischer Taschenbuch Verlag, 2007. — ISBN 978-3-596-16048-8.
- Peter Stadlbauer. Vater und Sohn Ehrlinger. Politik, Weltanschauung und strafrechtliche Verfolgung zweier NS-Belasteter aus Ostwürttemberg: Christian und Erich Ehrlinger // Täter — Helfer — Trittbrettfahrer. NS-Belastete von der Ostalb / Wolfgang Proske[de]. — 2. Auflage. — Gerstetten : Kugelberg, 2016. — ISBN 978-3-945893-05-0.
- Michael Wildt[de]. Erich Ehrlinger: Ein Vertreter «kämpfender Verwaltung» // Karrieren der Gewalt. Nationalsozialistische Täterbiographien / Klaus-Michael Mallmann, Gerhard Paul. — Darmstadt : WBG, 2004. — ISBN 3-534-16654-X.
- Hans-Heinrich Wilhelm. Die Einsatzgruppe A der Sicherheitspolizei und des SD 1941/42. — Frankfurt am Main : P. Lang, 1996. — ISBN 3631496400.
- Додаткова
- Michael Wildt. Generation des Unbedingten. Das Führungskorps des Reichssicherheitshauptamtes. — Hamburg : Hamburger Edition, 2003. — ISBN 3-930908-75-1.
- Peter Stadlbauer. Eichmanns Chef: Erich Ehrlinger. Exzellente SS-Karriere und unterbliebene strafrechtliche Sühne. Eine Fallstudie. — Wien, 2005. — 8 Januar.
- Christian Ingrao[de]. Hitlers Elite. Die Wegbereiter des nationalsozialistischen Massenmordes. — Berlin : Propyläen Verlag, 2012. — ISBN 978-3-549-07420-6.
 | |
|---|---|
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |