Очікує на перевірку

Ілько Борщак

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілько Борщак
Ім'я при народженніІлля Лейб-Гершович Баршак
ПсевдоІлько Борщак, Борчак, Іван Богун
Народився31 липня 1894(1894-07-31)
Бєльці
Помер11 жовтня 1959(1959-10-11) (65 років)
Париж
Громадянство Російська імперія → Українська Держава →  УНР → Франція Франція
НаціональністьУкраїнець єврейського походження
Місце проживанняБєльці - Нагартав - Херсон - Київ - Одеса - Київ - Париж
Діяльністьдипломат, педагог, науковець
Галузьісторія[1] і філологія[1]
Відомий завдякиполітичний діяч, історичний публіцист, журналіст
Alma materПерша херсонська чоловіча гімназія і Санкт-Петербурзький державний політехнічний університет Петра Великого
Знання мовїдиш, українська, латиська, німецька, французька і російська
Військове званняюнкер
Конфесіяюдей, з 18-ти років — православний

Ілля Костянтинович Борщак (справжнє — Ілля Лейб-Гершович Баршак, з 1920 р. підписувався як Ілько Борщак; 19 (31) липня 1894(18940731), Бєльці  — 11 жовтня 1959, Париж, Франція) — український політичний діяч, історичний публіцист і журналіст єврейського походження.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в єврейському містечку Бєльці (Бессарабської губернії Російська імперія, нині Республіка Молдова) в родині вчителя початкових класів Лейб-Герша (Лева) Міхелева (Михайловича) Баршака та Паї-Двайри (Дори) Лейбівни (Львівни) Троцької. Згідно із записом, який виявив Вадим Ададуров, Іллю обрізали на 8 день після народження. У віці чотирьох років батьки перевезли його до Херсонської губернії в єврейську колонію Нагартав, де Лейб Баршак отримав посаду вчителя початкової школи, у якій пропрацював до початку 1920-х років.

7 червня 1913 року із золотою медаллю закінчив Першу Херсонську чоловічу гімназію. За два місяці до цього, 7 квітня, охрещений у Херсонському Успенському соборі й на честь свого хресного батька — директора Херсонської гімназії Костянтина Тюльпанова — був наречений Костянтиновичем[2].

Ілько Борщак в студентські роки

Після вступу 1 вересня 1913 року до Імператорського Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (кораблебудівне відділення) 8 жовтня того року через невнесення оплати його відрахували з цього закладу. Протягом 1914–1918 років вивчав право в імператорських Київському та Новоросійському університетах. У 1918 році атестований як юрист 2-го ступеня (відповідник теперішньої кваліфікації бакалавр). Історію вивчав як факультатив, відмінно оволодів французькою та німецькою мовами, латину вивчав лише у класичній гімназії.

Зовнішні відеофайли
Вигадки Борщака: Наполеон в Україні, козаки в Дюнкерку, убивство Петлюри, російські ІПСО і гестапо на YouTube, канал «Історія для дорослих», 19 травня 2024

В оповідях про своє життя вигадав сюжети про своє народження в православній вірі в Херсоні 1891 чи 1892 році, вступ до університету в 1909 році, підготовку до магістерського ступеня на кафедрі міжнародного права Новоросійського університету, наукове відрядження 1914 року до Європи, затримання німцями й повернення до Росії через Норвегію, перебування на фронті з вересня 1914 року до лютого 1918-го, два поранення, нагородження хрестом св. Георгія, офіцерське звання. Звільнений у червні 1917 року з університету, з 8 липня 1917 року навчався в одеському Сергіївському артилерійському училищі (11-й курс, який було розформовано більшовиками у лютому 1918 року). Не воював жодного дня на фронті[3].

У червні 1918 року Баршак перебрався до Києва в період існування Української держави, яку очолював гетьман Петро Скоропадський. Згодом влаштувався клерком при директорі департаменту МЗС УНР Української Народної Республіки Андрієві Яковлеві[4]. У січні 1919 року за сприяння С. Шелухіна призначений до складу місії УНР до США. У березні 1919 року дістається Копенгагену. З травня 1919 року — дипломат без призначення. Подорожує Віднем, Римом, Бухарестом. На початку 1920 року прибуває до Парижу[5], пізніше виконує обов'язки помічника секретаря при українській делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років.

У Парижі залишився на решту життя й поринув в архівні та бібліотечні пошуки в різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах Європи. Цікавився історією, культурою, дипломатією України, суспільно-політичними рухами різних періодів у контексті зв'язків з Європою. У листі до М. Шумицького від 15 вересня 1923 року Симон Петлюра зазначив, що Борщак є приятелем Галіпа, разом з тим підкреслював, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло».

Зі зростанням популярності своїх історичних розвідок, Борщак почав надавати їм дедалі публіцистичнішої та белетристичної форми, відступаючи від наукових принципів роботи над документами — змінював окремі слова, речення, цифри й дати. Деякі з посилань в його публікаціях не відповідали дійсності, а деякі з оприлюднених ним документів взагалі були «зконструйовані»[6].

За припущенням деяких дослідників, Борщак з власної ініціативи зав'язав співробітництво з представниками уряду УСРР і, можливо, радянських спецслужб. Створив «дійовий комітет», від імені якого вів перемовини з Християном Раковським. У 1923–1932 роках — співзасновник радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ), його генеральний секретар[7], керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті» (1926—1929); член Ліги української культури (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926–1927). На думку Віктора Савченка, Ілько Борщак був насамперед антагоністом Симона Петлюри, проти якого активно виступав на сторінках «Українських вістей», а сам тижневик видавали за гроші СРСР. Схожу думку висловлює у своїй праці «Переставляючи слова у століттях» історик Вадим Ададуров.

Ілько Борщак у цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим та іншими).

Водночас пробільшовицька діяльність Борщака викликала занепокоєння французької поліції і його кілька разів висилали з країни, тоді як захист та підтримка з боку впливового історика Рене Мартеля[8] дозволяла щораз повертатися до столиці Франції. Після повернення Борщака до Парижу куратори з Москви позбавили його контролю над «Українськими вістями», керівником яких став Олександр Севрюк. Після цього Борщак згорнув публічну активність як радянофіл, знову зосередившись на історичній публіцистиці[6].

З 1931 року Борщак активно поширював чутки про наміри започаткувати викладання української мови та українознавства в Сорбонні, однак лише 1938 року його задум реалізували в Національній школі живих східних мов у Парижі (1938–1957), де він отримав постійну роботу як засновник кафедри українознавства. Видав у Франції перший підручник української мови (1946).

Під час Другої світової війни в роки гітлерівської окупації Франції Борщака ув'язнили за участь у русі опору (1940–1943). У зловісній в'язниці «Santé» він провів вісім місяців до звільнення у квітні 1941 року — німці планували зробити його ректором Київського університету, який так і не відкрили під час окупації Києва. Постійно перебував під пильним наглядом гестапо, переховувався. Після арешту в лютому 1943 року (як співробітника преси руху опору, організатора української антинімецької організації) та наступного звільнення перейшов на нелегальне становище. Після закінчення війни зробив спробу повернутися в Україну, отримав радянське громадянство й паспорт. Утім, тривожні вісті з України про продовження терору врятували його від цього кроку й Борщак відмовився від громадянства і повернення на батьківщину.

Від 1949 року — директор Архіву української еміграції у Франції, видавець наукового журналу «Україна» (1943–1953). Завдяки зусиллям І. Л. Борщака в Парижі в 1947 році було опубліковано «Кобзар» Тараса Шевченка. Передмову й примітки до нього написав сам Борщак. Загалом перу дослідника належить понад 400 праць, серед найбільш відомих — книги про Мазепу, Орлика, «Наполеон і Україна» тощо.

Навесні 1958 року Борщака розбив параліч та відняло мову. 11 жовтня 1959 року Ілько Борщак помер. Незадовго до смерті він передав свій особистий і науковий архів до Архіву української еміграції, який зберігають при Інституті східних мов і цивілізацій у Сорбонському університеті. Дещо повернули до наукових установ в Україні.

Твори

[ред. | ред. код]

Спадщина Борщака налічує близько 400 наукових та публіцистичних праць, написаних українською і французькою мовами, серед яких виділяються фундаментальні дослідження таких тем: козаччина XVII століття, Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні, історія української дипломатії, культури. І все це в специфічному французько-українському контексті. Серед них:

  • Франція й Україна. Козаки Б. Хмельницького під Дюнкирхеном // Українська трибуна. — № 5. — Варшава, 1922.
  • Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923.
  • Україна і французька дипломатія XVIII ст. // Нова Україна. — № 3. — Прага, 1923.
  • Верженн і Україна // Нова Україна. — № 12. — Прага, 1923.
  • Пилип Орлик. Вивід прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції // Стара Україна. — Львів, 1924. — № 9–10.
  • Гетьман Пилип Орлик і Франція. — Львів, 1924.
  • Вольтер і Україна. За невиданими документами // Україна. — Київ, 1926. — Кн. 1.
  • Le Paix ukrainienne de Brest-Litovsk (Український мир у Брест-Литовському) // Le Monde Slave. — Paris, 1929. № 4-8.
  • La vie de Mazeppa. — Paris, 1931.
  • Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV.  — Львів, 1932, — Київ, 1996.
  • Мазепа — людина і історичний діяч// ЗНТШ.  — Львів, 1932.  — Т. 152, вип. 1.
  • Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана". — Львів, 1933.
  • L'Ukraine dans la littérature de l'Europe occidentale// Le Monde Slave. — Paris, 1933.  — Т. 3–4.  — 1934.  — Т. 1–2.  — 1935.  — Т. 1.
  • Наполеон і Україна. — Львів, 1937.
  • Карпатська Україна у міжнародній грі. — Львів, 1938.
  • Войнаровський;— сестрінок гетьмана Івана Мазепи, друг Аврори Кеніґсмарк і сибірський в'язень. — Львів, 1939.
  • Hryhor Orlyk, France's Cossack General. — Toronto, 1956.
  • Слідами гетьмана К. Розумовського у Франції.  — Париж, 1957.
  • І.Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана.  — Київ, 1991.
  • Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе.  — Київ, 1991.

Ілько Борщак також досліджував творчість французького поета українського походження Віктора Гриценка.

Література

[ред. | ред. код]
  • Ададуров В. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. — Львів: Видавництво УКУ, 2023. — 540 с.
  • Ададуров В. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком // Український історичний журнал. — К., 2020. — № 6. — С. 139 — 168 [Архівовано 10 березня 2022 у Wayback Machine.].
  • Ададуров В. Народження одного історичного міту: проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака [Архівовано 30 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Україна Модерна. — К.—Львів, 2005. — № 9. — С. 212—236
  • Білокінь С. Післямова // Борщак І., Мартель Р. І. Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. — К., 1991
  • Дашкевич Я. Передмова. // Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе. — К., 1991
  • Дашкевич Я. Борщак — історик, що з тіні виходить // Ратуша. — 1992. — 20 жовт.
  • Дашкевич Я. Р. Ілько Борщак і його вклад в історіографію України //Вісник Київського університету. — 1990. — Вип. 32.
  • [[https://web.archive.org/web/20060827163820/http://history.franko.lviv.ua/Ib.htm Архівовано 27 серпня 2006 у Wayback Machine.] Довідник з історії України].
  • Юсип Д. «…І час каміння збирати» // Дзвін. — 1994. — № 7.
  • Сарбей В. Хто він — Ілько Борщак // Історичний календар'99. — 1998.
  • Голобородько Я. Ю. Південний ареал. Консорціум літературної Таврії. Роман-монографія. — К.: Факт, 2007. — С. 369.
  • Матвіїшин В. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції // Український літературний європеїзм. — К.: ВЦ «Академія», 2009. — С. 244—253.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • Гузенко Ю. І. Визначні постаті краю. Ілько Борщак (1892—1959) // Миколаївщина: літопис історичних подій. — Миколаїв, 2002.
  • Шкварець В. П. Борщак Ілько // Корифеї української науки: Нариси про видатних діячів науки і техніки. До 135-ї річниці створення Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. — Миколаїв, 2000.
  • Шкварець В. П. Ілько Борщак // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. IV Миколаївська обласна наукова краєзнавча конференція «Наукові дослідження з усіх сфер і галузей України в контексті історичних проблем». Березень — квітень 2002 р. — Миколаїв, 2002.
  • Шкварець В. П. Ілля Борщак. Життя, діяльність, творчість. Монографічне дослідження. З додатком праць І. Борщака. — Миколаїв: Вид-во ТОВ ВіД; МДГУ ім. П. Могили, 2002. — 136 с.; 16 с. іл.
  • Праці Григорія Кураса, спогади і матеріали про українського історика. Видавець Лозовий В. М. Чернігів — 2010 р.

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ Згідно з виявленим Вадимом Ададуровим метричним записом про хрещення; див.: Ададуров, Вадим. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком… — С. 142—151. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EJRN&P21DBN=EJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=I=&S21COLORTERMS=0&S21STR=journal (Українською) . Інститут історії НАН України. Архів оригіналу за 10 березня 2022. Процитовано 19 лютого 2021 року.
  3. ↑ Ададуров, Вадим. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком… — С. 152 - 163. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EJRN&P21DBN=EJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=I=&S21COLORTERMS=0&S21STR=journal (українською) . Інститут історії НАН України. Архів оригіналу за 10 березня 2022. Процитовано 19 лютого 2020 року.
  4. ↑ Борисюк, Зоя. Борисюк З. Схотілось, як колись, стиснути Вашу руку (Листи Наталени Королевої до Ілька Борщака) / Ucraina Magna. — Вип. 2. — К., 2017. — С. 401 (PDF). https://chtyvo.org.ua/authors/Ucraina_Magna/Volume_II_Ukrainska_zhinka_u_inshonatsionalnomu_ceredovyschi_pobutovyi_ta_hromadianskyi_vyiavy/ (українською) . Інститут української археографії ім. М. С. Грушевського НАН України. Архів оригіналу (PDF) за 28 червня 2021. Процитовано 19 лютого 2021 року.
  5. ↑ Щоденник члена української дипломатичної місії до США Ілька Борщака. UA Foreign Affairs (англ.). Процитовано 19 лютого 2021.
  6. ↑ а б Олексій Мустафін. «Троянські вісті». Український мюнхгаузен та інші помічники більшовицьких людоловів. Київ24. 2024-02-15.
  7. ↑ Ададуров Вадим. Историк и политика: Илько Борщак во Франции в 1925—1928 гг.//Французский ежегодник. 2022, с.302-309
  8. ↑ Ададуров Вадим. Историк и политика: Илько Борщак во Франции в 1925—1928 гг.//Французский ежегодник. 2022, с.319-326

Посилання

[ред. | ред. код]
Зовнішні відеофайли
1. Творець історичних міфів. Історична правда // Канал «Espreso.tv» на YouTube, 30 травня 2021.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ілько_Борщак&oldid=43329245