Перейти до вмісту

Вичерпання IPv4-адрес

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Шкала часу вичерпання адреси IPv4

Вичерпання IPv4-адрес — використання резерву нерозподілених адрес протоколу IPv4. Оскільки початкова архітектура Інтернету мала менше ніж 4,3 мільярда доступних адрес, вичерпання очікувалося з кінця 1980-х років, коли Інтернет почав відчувати різке зростання. Це вичерпання є однією з причин розробки та розгортання його наступника протоколу IPv6. IPv4 і IPv6 співіснують в Інтернеті.

Простором IP-адрес глобально керує Адміністрація адресного простору Інтернет (IANA) і п'ять регіональних інтернет реєстрів (RIR), відповідальних за призначення IP-адрес кінцевим користувачам на певних територіях, і локальними інтернет-реєстраторами, такими як інтернет-провайдери. Основні ринкові сили, які прискорили вичерпання IPv4-адрес, включали стрімко зростаючу кількість користувачів Інтернету, постійно активних пристроїв і мобільних пристроїв.

Очікувана нестача була рушійним фактором у створенні та впровадженні кількох нових технологій, включаючи перетворення мережевих адрес (NAT), безкласову міждоменну маршрутизацію (CIDR) у 1993 році та IPv6 у 1998 році[1].

Вичерпання верхнього рівня відбулося 31 січня 2011 року[2][3][4][5]. Усі RIR вичерпали свої пули адрес, за винятком тих, що були зарезервовані для переходу на IPv6 ; це сталося 15 квітня 2011 року для Азіатсько-Тихоокеанського регіону (APNIC)[6][7][8], 10 червня 2014 року для Латинської Америки та Карибського басейну (LACNIC)[9], 24 вересня 2015 року для Північної Америки (ARIN)[10], 21 квітня 2017 року для Африки (AfriNIC)[11], та 25 листопада 2019 року для Європи, Близького Сходу та Центральної Азії (RIPE NCC)[12]. Ці RIR все ще виділяють відновлені адреси або адреси, зарезервовані для спеціального призначення. Окремі провайдери все ще мають пули непризначених IP-адрес і можуть переробляти адреси, які більше не потрібні підписникам.

IP-адресація

[ред. | ред. код]

Кожному вузлу мережі Інтернет-протоколу (IP), такому як комп'ютер, маршрутизатор або мережевий принтер, призначається IP-адреса для кожного мережевого інтерфейсу, яка використовується для визначення місцезнаходження та ідентифікації вузла під час зв'язку з іншими вузлами мережі. Протокол Інтернету версії 4 містить 232 (4 294 967 296) адрес. Однак великі блоки адрес IPv4 зарезервовані для спеціального використання і недоступні для загального розподілу.

Структура адресації IPv4 забезпечує недостатню кількість загальнодоступних адрес для надання окремої адреси кожному Інтернет-пристрою або службі. Цю проблему деякий час пом'якшили зміни в інфраструктурі розподілу адрес і маршрутизації Інтернету. Перехід від класової мережевої адресації до безкласової міждоменної маршрутизації суттєво затримав вичерпання адрес. Крім того, трансляція мережевих адрес (NAT) дозволяє постачальникам послуги Інтернету та підприємствам маскувати приватний мережевий адресний простір лише однією загальнодоступною адресою IPv4 в Інтернет-інтерфейсі головного Інтернет-маршрутизатора, замість того, щоб призначати публічну адресу кожному мережевому пристрою.

Вичерпання адреси

[ред. | ред. код]

Хоча основною причиною вичерпання адреси IPv4 є недостатня ємність у розробці оригінальної інфраструктури Інтернету, кілька додаткових рушійних факторів посилили недоліки. Кожна з них збільшувала попит на обмежену пропозицію адрес, часто непередбачуваними початковими дизайнерами мережі.

Мобільні пристрої
Оскільки IPv4 все більше ставав стандартом де-факто для мережевого цифрового зв'язку, а вартість вбудовування значної обчислювальної потужності в портативні пристрої знизилася, мобільні телефони стали життєздатними Інтернет-хостами. Нові специфікації пристроїв 4G вимагають адресації IPv6.
Постійні зв'язки
Протягом 1990-х років переважаючим способом споживчого доступу до Інтернету був телефонний модем . Швидке зростання dial-up мереж збільшило кількість використовуваних адрес і пул присвоюваних IP-адрес був розподілений між великим числом користувачів. Однак до 2007 року поширення широкосмугового доступу в Інтернет на багатьох ринках почав перевищувати 50 %[13]. На відміну від комутованого доступу, широкосмугові з'єднання постійно активні, і мережні пристрої (маршрутизатори, широкосмугові модеми) рідко вимикаються. Це призводить до того, що кількість задіяних IP-адрес збільшується.
Інтернет-демографія
Розвинений світ складається із сотень мільйонів домогосподарств. У 1990 році лише невелика частина з них мала доступ до Інтернету. Всього через 15 років майже половина з них мала постійне широкосмугове підключення[14]. Багато нових користувачів Інтернету також викликають вичерпання адрес в таких країнах як Китай та Індія,
Неефективне використання адреси
Організації, які отримали IP-адреси в 1980-х роках, часто мають більшу кількість IP-адрес, ніж їм справді потрібно, оскільки метод класової адресації, що використовується спочатку, визначає недостатньо ефективне використання адресного простору[15]. Наприклад, великим компаніям або університетам було присвоєно адресні блоки класу A, що містять більше 16 мільйонів IPv4-адрес, оскільки попередня за розміром одиниця, блок класу B з 65 536 адресами, був занадто малим для передбачуваної кількості адрес, що використовуються.
Багато організацій продовжують використовувати загальнодоступні IP-адреси для пристроїв, недоступних за межами їхньої локальної мережі. З точки зору глобального розподілу адрес, це в багатьох випадках неефективно, але існують сценарії, коли це справді є перевагою у стратегіях впровадження організаційної мережі. 
Через неефективність, спричинену підмережами, важко використовувати всі адреси в блоці. Відношення щільності хоста, як визначено в RFC 3194, є метрикою для використання блоків IP-адрес, яка використовується в політиках розподілу.

Зусилля з пом'якшення

[ред. | ред. код]

Зусилля відстрочити вичерпання адресного простору почалися з визнанням проблеми на початку 1990-х років і введенням ряду уточнень, що дозволяють зробити існуючу структуру ефективнішою, як-от методи CIDR і сувору політику розподілу на основі використання.

Інженерна група Інтернету (IETF) створила групу маршрутизації та адресації (ROAD) у листопаді 1991 року, щоб вирішити проблему масштабованості, викликану класовою системою розподілу мережі, яка існувала на той час.[1]

IPv6, технологія наступника IPv4, була розроблена для вирішення цієї проблеми. Вона підтримує приблизно 3.4 мережевих адрес.[16] Хоча Станом на 2008 прогнозоване вичерпання вже наближалося до своєї завершальній стадії, більшість постачальників Інтернет-послуг і постачальників програмного забезпечення в той час тільки починали розгортання IPv6.[17]

Інші заходи та технології щодо пом'якшення наслідків включають:

  • використання трансляції мережевих адрес (NAT)[18], що дозволяє приватній мережі використовувати одну загальнодоступну IP-адресу та дозволяти приватні адреси в приватній мережі;
  • використання приватної мережевої адресації[19];
  • віртуальний хостинг вебсайтів на основі імен;
  • посилення контролю регіональних Інтернет-реєстрів за виділенням адрес локальним Інтернет-реєстрам;
  • перенумерація мережі та підмережі для відновлення великих блоків адресного простору, виділеного на початку існування Інтернету, коли Інтернет використовував неефективну класову мережеву адресацію[18].

Терміни вичерпання та вплив

[ред. | ред. код]
Вичерпання адрес IPv4 з 1995 року
Швидкість розподілу адрес IPv4 на RIR
Проєкція Джеффа Х'юстона еволюції пулу IP для кожного RIR

31 січня 2011 року два останніх незарезервованих блоки адрес IANA /8 були виділені APNIC відповідно до процедур запиту RIR. Це залишило п'ять зарезервованих, але нерозподілених /8 блоків[6][20][21]. Відповідно до політики ICANN, IANA на церемонії та прес-конференції 3 лютого 2011 року виділила одну з цих п'яти /8 кожному RIR, вичерпуючи пул IANA[22].

Різні застарілі блоки адрес, які історично розділялися між RIR, були розподілені між RIR у лютому 2011 року[23].

15 квітня 2011 року APNIC став першим регіональним реєстром Інтернету, у якого не вистачило вільно розподілених адрес IPv4. Ця дата знаменувала собою момент, коли не кожному, кому потрібна була адреса IPv4, можна було виділити її. Як наслідок цього вичерпання, наскрізне підключення, як того вимагають конкретні програми, не буде повсюдно доступним в Інтернеті, доки IPv6 не буде повністю запроваджено. Однак хости IPv6 не можуть безпосередньо зв'язуватися з хостами IPv4 і повинні спілкуватися за допомогою спеціальних служб шлюзу. Це означає, що комп'ютери загального призначення все ще повинні мати доступ до IPv4, наприклад через NAT64, на додаток до нової адреси IPv6, що вимагає більше зусиль, ніж просто підтримка IPv4 або IPv6. Очікується, що попит на IPv6 стане поширеним протягом трьох-чотирьох років[24].

На початку 2011 року лише 16–26 % комп'ютерів підтримували IPv6, тоді як лише 0,2 % віддавали перевагу IPv6-адресації[25], причому багато з них використовували методи переходу, такі як тунелювання Teredo[26]. У 2011 році близько 0,15 % мільйона найпопулярніших вебсайтів були доступні за протоколом IPv6[27]. Ситуацію ускладнює те, що від 0,027 % до 0,12 % відвідувачів не змогли отримати доступ до сайтів із подвійним стеком[28][29] але більший відсоток (0,27 %) не міг отримати доступ до сайтів, які підтримують лише IPv4[30]. Технології пом'якшення вичерпання IPv4 включають спільне використання адреси IPv4 для доступу до вмісту IPv4, реалізацію подвійного стека IPv6, трансляцію протоколів для доступу до вмісту з адресами IPv4 та IPv6, а також перемикання та тунелювання для обходу маршрутизаторів з одним протоколом.

Регіональне вичерпання

[ред. | ред. код]

Усі RIR виділили невеликий пул IP-адрес для переходу на IPv6 (наприклад, NAT операторського рівня), з якого кожен LIR зазвичай може отримати не більше 1024. ARIN[31] і LACNIC[32] резервують останній /10 для переходу на IPv6. APNIC і RIPE NCC зарезервували останній отриманий блок /8 для переходу на IPv6. AFRINIC резервує для цієї мети блок /11[33]. Коли залишається тільки цей останній блок, кажуть, що запас адрес IPv4 RIR «вичерпаний».

Регіональні Інтернет-реєстри
Хронологія вичерпання IPv4 в IANA та RIR.

APNIC був першим RIR, який обмежив виділення до 1024 адрес для кожного члена, оскільки 14 квітня 2011 року його пул досяг критичного рівня одного блоку /8[6][34][35][36][37][38]. APNIC RIR відповідає за розподіл адрес у зоні найшвидшого розширення Інтернету, включаючи ринки Китаю та Індії, що розвиваються.

RIPE NCC, регіональний Інтернет-реєстр для Європи, став другим RIR, який вичерпав свій пул адрес 14 вересня 2012 року[39].

10 червня 2014 року LACNIC, регіональний Інтернет-реєстр для Латинської Америки та Карибського басейну, став третім RIR, який вичерпав свій пул адрес[40][41].

ARIN було вичерпано 24 вересня 2015 року[42]. ARIN не може виділити великі запити з липня 2015 року, але менші запити все ще задовольняються[43]. Після вичерпання IANA запити адресного простору IPv4 стали обмежуватися додатковими обмеженнями в ARIN[44] і стали ще більш обмеженими після досягнення останнього /8 у квітні 2014 року[31].

21 квітня 2017 року AFRINIC став останнім регіональним реєстром Інтернету, який вичерпав свій останній /8 блок IPv4-адрес (102/8), таким чином запустивши останній етап своєї політики вичерпання IPv4[45]. Джефф Х'юстон прогнозував, що AFRINIC досягне рівня /11 блоку, що залишився, що ознаменує вичерпання в першій половині 2018 року, але за прогнозами 2019 року, ця подія очікується в 2020 році[46].

25 листопада 2019 року RIPE NCC оголосила[47], що здійснила «останнє виділення /22 IPv4 з останніх адрес, які залишились у нашому доступному пулі. Зараз у нас закінчилися адреси IPv4». RIPE NCC продовжить виділяти адреси IPv4, але лише «від організацій, які припинили свою діяльність або закриті, або від мереж, які повертають адреси, які їм більше не потрібні. Ці адреси будуть розподілені нашим членам (LIRs) відповідно до їхньої позиції в новому списку очікування». Оголошення також закликало до підтримки впровадження розгортання IPv6.

Вплив APNIC RIR вичерпання та LIR вичерпання

[ред. | ред. код]

Системи, які потребують міжконтинентального з'єднання, повинні будуть мати справу з пом'якшенням вичерпання через вичерпання APNIC. У APNIC існуючі LIR могли подати заявку на дванадцять місяців запасів до вичерпання, якщо вони використовували більше 80 % виділеного їм місця[48]. Починаючи з 15 квітня 2011 року, коли APNIC досягає свого останнього блоку /8, кожен (поточний або майбутній) учасник зможе отримати лише один розподіл із 1024 адрес (блок /22) лише один раз[49][50]. Як показує нахил лінії пулу APNIC на діаграмі «Проєкція Джеффа Х'юстона еволюції пулу IP для кожного RIR» праворуч, останній блок /8 був би спорожнений протягом одного місяця без цієї політики. Відповідно до політики APNIC кожен поточний або майбутній учасник може отримати лише один блок /22 з цього останнього /8 (в останньому блоці /8 є 16384 /22 блоків). Оскільки існує близько 3000 поточних членів APNIC і близько 300 нових членів APNIC щороку, APNIC очікує, що цей останній /8 блок триватиме багато років[51]. Після перерозподілу відновленого простору APNIC роздає додатковий /22 кожному учаснику за запитом.

1024 адреси в блоці /22 можуть використовуватися членами APNIC для надання NAT44 або NAT64 як послуги в мережі IPv6. Однак у нового великого провайдера 1024 адреси IPv4 може бути недостатньо для забезпечення підключення IPv4 всім клієнтам через обмежену кількість портів, доступних для однієї адреси IPv4[52].

Регіональні Інтернет-реєстри (RIR) для Азії (APNIC) та Північної Америки мають політику, яка називається Inter-RIR IPv4 Address Transfer Policy, яка дозволяє передавати IPv4-адреси з Північної Америки до Азії[53][54]. Політика ARIN була введена в дію 31 липня 2012 року[54].

Для полегшення цих трансферів були створені брокерські компанії IPv4[55].

Відомі рекомендації щодо вичерпання

[ред. | ред. код]

Оцінки часу повного вичерпання адреси IPv4 сильно відрізнялися на початку 2000-х років. У 2003 році Пол Вілсон (директор APNIC) заявив, що, виходячи з поточних темпів розгортання, доступного місця вистачить на одне-два десятиліття. У вересні 2005 року у звіті Cisco Systems було зазначено, що пул доступних адрес вичерпається всього за 4-5 років[56]. За останній рік перед вичерпанням розподіл IPv4 прискорювався, що призвело до тенденції вичерпання до більш ранніх дат.

  • 21 травня 2007 року американський регіональний реєстр ARIN звернувся до інтернет-спільноти зі зверненням про необхідність переходу на нумерацію IPv6 у зв'язку з очікуваним вичерпанням запасу IPv4-адрес у 2010 році в тих ситуаціях, коли потрібне регулярне виділення ARIN нових IP-адрес[57]. Ситуації включають з'єднання між пристроями всередині Інтернету, так як деякі пристрої можуть мати тільки IPv6-адреси.
  • 20 червня 2007 року Реєстр Інтернет-адрес Латинської Америки та Карибського басейну (LACNIC) рекомендував «підготувати свої регіональні мережі до IPv6» до 1 січня 2011 року для вичерпання адрес IPv4 «за три роки»[58].
  • 26 червня 2007 року Азіатсько-Тихоокеанський мережевий інформаційний центр (APNIC), RIR для Тихоокеанського регіону та Азії, підтримав заяву Японського центру мережевої інформації (JPNIC) про перехід розвитку та розробки Інтернету у напрямку, заснованому на IPv6.
  • 26 жовтня 2007 р. Координаційний центр мережі Réseaux IP Européens Network Coordination Center (RIPE NCC), RIR для Європи, Близького Сходу та частини Центральної Азії, схвалив заяву від спільноти RIPE, в якій закликалося до широкого розповсюдження IPv6 усіма зацікавленими сторонами
  • 15 квітня 2009 року ARIN надіслала листа всім генеральним директорам/керівникам компаній, яким призначені адреси IPv4, в якому повідомила, що ARIN очікує, що простір IPv4 буде вичерпано протягом наступних двох років[59].
  • У травні 2009 року RIPE NCC запустила IPv6ActNow.org, щоб допомогти пояснити «IPv6 у термінах, які кожен може зрозуміти, і надати різноманітну корисну інформацію, спрямовану на сприяння глобальному поширенню IPv6».
  • 25 серпня 2009 року ARIN оголосила про спільну серію заходів у Карибському регіоні, щоб підштовхнути до впровадження IPv6. У цей час ARIN повідомила, що залишилося менше 10,9 % адресного простору IPv4[60].
  • Всесвітній день IPv6 був заходом, спонсорованим і організованим Інтернет-суспільством і кількома великими постачальниками контенту для перевірки публічного розгортання IPv6. Він розпочався о 00:00 UTC 8 червня 2011 року і закінчився о 23:59 того ж дня. Тест в основному включав вебсайти, які публікували записи AAAA, що дозволяло хостам з підтримкою IPv6 підключатися до цих сайтів за допомогою IPv6, а також виправляти неправильно налаштовані мережі.
  • Всесвітній день запуску IPv6 відбувся 6 червня 2012 року після успіху Всесвітнього дня IPv6 роком раніше. Він залучав набагато більше учасників і мав більш амбітну мету — постійно ввімкнути IPv6 в мережах організацій учасників.
  • 24 вересня 2015 року ARIN оголосила про вичерпання пулу адрес IPv4 ARIN[10].
  • 25 листопада 2019 року RIPE NCC оголосила[47], що здійснила «останнє виділення /22 IPv4 з останніх адрес, які залишилися у нашому доступному пулі».
  • 21 серпня 2020 року LACNIC оголосила, що зробила остаточний розподіл IPv4[61].

Пом'якшення наслідків після вичерпання

[ред. | ред. код]

До 2008 року розроблялося планування політики для епохи завершення гри та після вичерпання[62]. Було обговорено кілька пропозицій щодо затримки дефіциту адрес IPv4:

Відновлення невикористаного простору IPv4

[ред. | ред. код]

До і в той час, коли класовий дизайн мережі все ще використовувався як модель розподілу, деяким організаціям були виділені великі блоки IP-адрес. З використанням CIDR, Internet Assigned Numbers Authority (IANA) потенційно може повернути ці діапазони та повторно видати адреси в менших блоках.  ARIN, RIPE NCC і APNIC мають політику передачі, таку, що адреси можна повертати з метою перепризначення конкретному одержувачу[63][64][65]. Однак перенумерація великої мережі може обійтися дорого з точки зору витрат і часу, тому ці організації, ймовірно, не схвалять цього.

Аналогічно, блоки IP-адрес були виділені об'єктам, які більше не існують, і деякі виділені блоки IP-адрес або великі їх частини ніколи не використовувалися. Жодного суворого обліку розподілу IP-адрес не проводилося, і потрібно було б докласти значних зусиль, щоб відстежити, які адреси дійсно не використовуються, оскільки багато з них використовуються лише в інтранетах . 

Деякий адресний простір, раніше зарезервований IANA, додано до доступного пулу. Були пропозиції використовувати мережевий діапазон класу E IPv4-адрес[66][67] (що додало б 268.4 мільйони IP-адрес доступного пулу), але багато операційних систем і мікропрограм комп'ютерів і маршрутизаторів не дозволяють використовувати ці адреси[56][68][69][70]. З цієї причини було запропоновано не призначати простір класу E для загальнодоступного призначення, а натомість дозволити його приватне використання для мереж, які потребують більше адресного простору, ніж зараз доступно через RFC 1918 .

Кілька організацій повернули великі блоки IP-адрес. Примітно, що Стенфордський університет відмовився від блоку IP-адрес класу А у 2000 році, зробивши 16 мільйонів IP-адрес доступними[71]. Інші організації, які зробили це, включають Міністерство оборони США, BBN Technologies та Interop[72].

Ринки IP-адрес

[ред. | ред. код]

Створення ринків для купівлі та продажу адрес IPv4 вважалося вирішенням проблеми дефіциту IPv4 і засобом перерозподілу. Основними перевагами ринку адрес IPv4 є те, що він дозволяє покупцям підтримувати безперебійну роботу локальної мережі[73][74].

  • Створення ринку IPv4-адрес лише затримає практичне вичерпання адресного простору IPv4 на відносно короткий час, оскільки публічний Інтернет все ще зростає.
  • Концепція юридичної власності на IP-адреси як власність прямо заперечується програмними документами ARIN та RIPE NCC та Угодою про реєстраційні послуги ARIN, хоча права власності постулювалися на основі листа генерального радника Національного наукового фонду.[75] Пізніше NSF вказав, що ця точка зору не була офіційною, і згодом була опублікована заява Міністерства торгівлі США, в якій зазначено, що «USG бере участь у розробці політики, процесів і процедур, узгоджених технічним співтовариством Інтернету, і підтримує їх. АРІН»[76][77].
  • Безладна торгівля адресами призвела б до фрагментації розподілу адрес, що викликало б сильне збільшення глобальної таблиці маршрутизації, наслідком чого були б серйозні проблеми маршрутизації у багатьох компаній, які використовують старі маршрутизатори з обмеженими розмірами таблиць маршрутизації або з малими обчислювальними потужностями. Ці величезні витрати накладалися б діями учасників ринку адрес IPv4 на усіх користувачів Інтернету і являли собою негативні економічні зовнішні витрати, які потрібно компенсувати.
  • Як першопрохідник в індустрії, компанія Microsoft купила 666 624 адрес IPv4 на розпродажі Nortel за сім з половиною мільйонів доларів[78]. Цікаво, що для того щоб ARIN зробила передачу адрес, Microsoft необхідно виконати умови, за яких вона могла б отримати адреси від ARIN безкоштовно до моменту вичерпання[79]. Тим не менш, куплених адрес Microsoft має вистачити на 12 місяців, у той час як від ARIN вони отримали б адрес на 3 місяці[80].

Перехідні механізми

[ред. | ред. код]

Оскільки пул адрес IPv4 вичерпується, деякі провайдери не зможуть надавати клієнтам адреси IPv4 з глобальною маршрутизацією. Тим не менш, клієнти, ймовірно, потребують доступу до послуг в Інтернеті IPv4. Для надання послуг IPv4 через мережу доступу IPv6 було розроблено кілька технологій.

У IPv4 NAT на рівні ISP провайдери можуть реалізувати трансляцію мережевих адрес IPv4 у своїх мережах і призначати приватні адреси IPv4 клієнтам. Такий підхід може дозволити клієнтам продовжувати використовувати наявне обладнання. Деякі оцінки для NAT стверджують, що американські провайдери мають у 5-10 разів більше IP-адрес, які їм потрібні для обслуговування своїх існуючих клієнтів[81].

Однак виділення приватних IPv4-адрес клієнтам може суперечити розподілу приватних IP-адрес у мережах клієнтів. Крім того, деяким провайдерам, можливо, доведеться розділити свою мережу на підмережі, щоб дозволити їм повторно використовувати приватні адреси IPv4, що ускладнює адміністрування мережі. Є також занепокоєння, що функції NAT споживчого рівня, такі як DMZ, STUN, UPnP і шлюзи рівня програми, можуть бути недоступні на рівні ISP. NAT на рівні ISP може призвести до багаторівневої трансляції адрес, що, ймовірно, ще більше ускладнить використання таких технологій, як переадресація портів, що використовується для роботи вебсерверів у приватних мережах. 

NAT64 перетворює запити IPv6 від клієнтів у запити IPv4. Це дозволяє уникнути необхідності надання будь-яких адрес IPv4 клієнтам і дозволяє клієнтам, які підтримують лише IPv6, отримувати доступ до ресурсів IPv4. Однак цей підхід вимагає DNS-сервера сумісні з DNS64 і не може підтримувати клієнтські пристрої, які підтримують лише IPv4.

DS-Lite (Dual-Stack Light) використовує тунелі від обладнання клієнта до транслятора мережевих адрес у провайдера.[82] Приміщене обладнання споживача інкапсулює пакети IPv4 в оболонку IPv6 і відправляє їх на хост, відомий як елемент AFTR . Елемент AFTR деінкапсулює пакети та виконує трансляцію мережевих адрес перед їх відправкою у загальнодоступний Інтернет. NAT в AFTR використовує IPv6-адресу клієнта в своїй таблиці зіставлення NAT. Це означає, що різні клієнти можуть використовувати одні й ті ж приватні IPv4-адреси, уникаючи необхідності виділення приватних IP-адрес IPv4 клієнтам або використання кількох NAT.

Довгострокове рішення

[ред. | ред. код]

Розгортання IPv6 — це засноване на стандартах рішення для дефіциту адреси IPv4[7]. IPv6 схвалено та впроваджено всіма органами технічних стандартів Інтернету та постачальниками мережевого обладнання. Він охоплює багато вдосконалень дизайну, включаючи заміну 32-розрядного формату адреси IPv4 на 128-бітну адресу, що забезпечує простір для адресації без обмежень у найближчому майбутньому. IPv6 активно впроваджується у виробництво з червня 2006 року, після того як організоване всесвітнє тестування та оцінка проєкту 6bone припинилися. Сумісність для хостів, які використовують лише протоколи IPv4, реалізована за допомогою різноманітних механізмів переходу IPv6 .

Див. також

[ред. | ред. код]
  • 512K Day — подія 2014 року, яка пов'язана з вичерпанням умовного розподілу слотів для апаратної маршрутизації на багатьох маршрутизаторах.

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Niall Richard Murphy; David Malone (2005). IPv6 network administration. O'Reilly Media, Inc. с. xvii—xix. ISBN 0-596-00934-8.
  2. ↑ Smith, Lucie; Lipner, Ian (3 лютого 2011). Free Pool of IPv4 Address Space Depleted. Number Resource Organization. Архів оригіналу за 4 лютого 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  3. ↑ Available Pool of Unallocated IPv4 Internet Addresses Now Completely Emptied (PDF). ICANN. 3 лютого 2011. Архів оригіналу (PDF) за 17 серпня 2011. Процитовано 10 вересня 2016.
  4. ↑ Major Announcement Set on Dwindling Pool of Available IPv4 Internet Addresses (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 березня 2011. Процитовано 10 вересня 2016.
  5. ↑ ICANN, nanog mailing list. Five /8s allocated to RIRs – no unallocated IPv4 unicast /8s remain. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 29 жовтня 2021.
  6. ↑ а б в Huston, Geoff. IPv4 Address Report, daily generated. Архів оригіналу за 1 квітня 2009. Процитовано 16 січня 2011.
  7. ↑ а б Two /8s allocated to APNIC from IANA. APNIC. 1 лютого 2010. Архів оригіналу за 7 серпня 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  8. ↑ APNIC IPv4 Address Pool Reaches Final /8. APNIC. 15 квітня 2011. Архів оригіналу за 7 серпня 2011. Процитовано 15 квітня 2011.
  9. ↑ LACNIC Enters IPv4 Exhaustion Phase - The Number Resource Organization. Архів оригіналу за 13 травня 2016. Процитовано 10 вересня 2016.
  10. ↑ а б ARIN IPv4 Free Pool Reaches Zero. American Registry for Internet Numbers. 24 вересня 2015. Архів оригіналу за 25 вересня 2015. Процитовано 25 вересня 2015.
  11. ↑ IPv4 Exhaustion - AFRINIC. Regional Internet Registry for Africa. 17 січня 2020. Архів оригіналу за 15 вересня 2020. Процитовано 18 вересня 2020.
  12. ↑ The RIPE NCC has run out of IPv4 Addresses. Réseaux IP Européens Network Coordination Centre. 25 листопада 2019. Архів оригіналу за 25 листопада 2019. Процитовано 25 листопада 2019.
  13. ↑ Ferguson, Tim (18 лютого 2007). Broadband adoption passes halfway mark in U.S. CNET News.com. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 10 листопада 2010.
  14. ↑ Projections of the Number of Households and Families in the United States: 1995 to 2010 (PDF). April 1996. Архів оригіналу (PDF) за 17 жовтня 2010. Процитовано 10 листопада 2010.
  15. ↑ RFC1517. Applicability Statement for the Implementation of Classless Inter-Domain Routing (CIDR). 1993-09. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 2 липня 2011.
  16. ↑ Mark Townsley (21 січня 2011). World IPv6 Day: Working Together Towards a New Internet Protocol. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 8 травня 2011.
  17. ↑ S.H. Gunderson (October 2008). Global IPv6 Statistics – Measuring the current state of IPv6 for ordinary users (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 серпня 2011. Процитовано 10 листопада 2010.
  18. ↑ а б Scott Hogg (9 листопада 2011). Techniques for Prolonging the Lifespan of IPv4. Network World. Архів оригіналу за 18 листопада 2018. Процитовано 20 вересня 2016.
  19. ↑ Rekhter та ін. (1996). Address Allocation for Private Internets. Silicon Graphics, Inc. Архів оригіналу за 1 листопада 2021. Процитовано 29 жовтня 2021. {{cite book}}: Явне використання «та ін.» у: |last= (довідка)
  20. ↑ IANA. IANA IPv4 Address Space Registry. IANA IPv4 Address Space Registry. Архів оригіналу за 5 липня 2019. Процитовано 31 січня 2011.
  21. ↑ Stephen Lawson (31 січня 2011). Address allocation kicks off IPv4 endgame. Computerworld. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 29 жовтня 2021.
  22. ↑ Global Policy for the Allocation of the Remaining IPv4 Address Space. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 1 лютого 2011.
  23. ↑ The IPv4 Depletion site " Blog Archive " Status of the various pool. Ipv4depletion.com. 3 грудня 2010. Архів оригіналу за 19 січня 2012. Процитовано 2 грудня 2011.
  24. ↑ www.fix6.net. www.fix6.net. 24 листопада 2010. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  25. ↑ ISP Column - May 2011. Potaroo.net. Архів оригіналу за 31 жовтня 2011. Процитовано 2 грудня 2011.
  26. ↑ Archived copy (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 6 липня 2011. Процитовано 25 лютого 2011.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  27. ↑ IPv6 Measurements – A Compilation – RIPE Labs. Labs.ripe.net. Архів оригіналу за 21 січня 2012. Процитовано 2 грудня 2011.
  28. ↑ IPV6 Test – Introductie. Ipv6test.max.nl. Архів оригіналу за 4 квітня 2009. Процитовано 2 грудня 2011.
  29. ↑ Igor Gashinsky (1 лютого 2011), World IPv6 Day: A Content Provider Perspective (PDF), архів оригіналу (PDF) за 27 липня 2011, процитовано 1 вересня 2016
  30. ↑ ISP Column – April 2010. Potaroo.net. Архів оригіналу за 28 жовтня 2011. Процитовано 2 грудня 2011.
  31. ↑ а б ARIN IPv4 Countdown Plan. Arin.net. 3 лютого 2011. Архів оригіналу за 25 червня 2014. Процитовано 16 червня 2014.
  32. ↑ LACNIC. Архів оригіналу за 4 вересня 2016. Процитовано 10 вересня 2016.
  33. ↑ IPv4 Address Report. Potaroo.net. Архів оригіналу за 1 квітня 2009. Процитовано 5 травня 2014.
  34. ↑ APNIC's IPv4 pool usage. Apnic.net. Архів оригіналу за 14 січня 2011. Процитовано 2 грудня 2011.
  35. ↑ APNIC IPv4 Address Pool Reaches Final /8 [Архівовано 17 квітня 2011 у Wayback Machine.] [Apnic-announce], 15 April 2011
  36. ↑ APNIC Allocation Rate (smoothed). Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 10 вересня 2016.
  37. ↑ The End (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 28 квітня 2011. Процитовано 10 вересня 2016.
  38. ↑ RIR pool exhaust rates (zoomed). Архів оригіналу за 11 червня 2016. Процитовано 10 вересня 2016.
  39. ↑ RIPE NCC Begins to Allocate IPv4 Address Space From the Last /8. RIPE NCC. Архів оригіналу за 16 вересня 2012. Процитовано 29 жовтня 2021.
  40. ↑ IPv4 Address Report retrieved June 16, 2014. Архів оригіналу за 1 квітня 2009. Процитовано 29 жовтня 2021.
  41. ↑ No more IPv4 addresses in Latin America and the Caribbean. Архів оригіналу за 4 вересня 2016. Процитовано 29 жовтня 2021.
  42. ↑ IPV4 Address Report. Архів оригіналу за 1 квітня 2009. Процитовано 29 жовтня 2021.
  43. ↑ It's official: North America out of new IPv4 addresses. 2 липня 2015. Архів оригіналу за 5 липня 2015. Процитовано 6 липня 2015.
  44. ↑ information on ARIN website. Arin.net. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  45. ↑ AFRINIC Enters IPv4 Exhaustion Phase 1. afrinic.net. 3 квітня 2017. Архів оригіналу за 13 лютого 2018. Процитовано 13 лютого 2018.
  46. ↑ IPv4 Address Report. Архів оригіналу за 19 лютого 2011. Процитовано 29 жовтня 2021.
  47. ↑ а б The RIPE NCC has run out of IPv4 Addresses [Архівовано 25 листопада 2019 у Wayback Machine.], RIPE NCC, 2019-11-25
  48. ↑ APNIC – Policies for IPv4 address space management in the Asia Pacific region. Apnic.net. Архів оригіналу за 18 листопада 2011. Процитовано 2 грудня 2011.
  49. ↑ APNIC – Policies for IPv4 address space management in the Asia Pacific region. Apnic.net. Архів оригіналу за 18 листопада 2011. Процитовано 2 грудня 2011.
  50. ↑ APNIC – IPv4 exhaustion details. Apnic.net. 3 лютого 2011. Архів оригіналу за 2 грудня 2011. Процитовано 2 грудня 2011.
  51. ↑ IPv4 exhaustion details. APNIC. Архів оригіналу за 2 грудня 2011. Процитовано 29 жовтня 2021.
  52. ↑ No more addresses: Asia-Pacific region IPv4 well runs dry. Arstechnica. 15 квітня 2011. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 16 квітня 2011.
  53. ↑ Tomohiro Fujisaki (24 лютого 2011). prop-095-v003: Inter-RIR IPv4 address transfer proposal. Архів оригіналу за 25 березня 2012. Процитовано 9 листопада 2011.
  54. ↑ а б Draft Policy ARIN-2011-1: ARIN Inter-RIR Transfers. 14 жовтня 2011. Архів оригіналу за 6 квітня 2012. Процитовано 9 листопада 2011.
  55. ↑ APNIC Registered IPV4 Brokers. Архів оригіналу за 11 вересня 2015.
  56. ↑ а б Hain, Tony. A Pragmatic Report on IPv4 Address Space Consumption. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 14 листопада 2007.
  57. ↑ ARIN Board Advises Internet Community on Migration to IPv6 (Пресреліз). American Registry for Internet Numbers (ARIN). 21 травня 2007. Архів оригіналу за 15 жовтня 2008. Процитовано 2 липня 2011.
  58. ↑ LACNIC announces the imminent depletion of the IPv4 addresses (Пресреліз). Latin American and Caribbean Internet Addresses Registry (LACNIC). Архів оригіналу за 29 червня 2012. Процитовано 29 жовтня 2021.
  59. ↑ Notice of Internet Protocol version 4 (IPv4) Address Depletion (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 7 січня 2010. Процитовано 3 лютого 2011.
  60. ↑ White, Lauren (25 серпня 2009). ARIN and Caribbean Telecommunications Union Host Premier Internet Community Meeting. Архів оригіналу за 30 квітня 2015. Процитовано 27 серпня 2009. The global Internet community is playing a crucial role in the effort to raise awareness of IPv4 depletion and the plan to deploy IPv6, as only 10.9% of IPv4 address space currently remains.
  61. ↑ IPv4 Exhaustion: LACNIC Has Assigned the Last Remaining Address Block. www.lacnic.net. Архів оригіналу за 24 вересня 2020. Процитовано 21 серпня 2020.
  62. ↑ Proposed Global Policy for the Allocation of the Remaining IPv4 Address Space. RIPE NCC. 3 березня 2008. Архів оригіналу за 23 листопада 2010. Процитовано 10 листопада 2010.
  63. ↑ APNIC transfer policy. Apnic.net. 10 лютого 2010. Архів оригіналу за 5 червня 2015. Процитовано 3 лютого 2011.
  64. ↑ ARIN transfer policy. Arin.net. Архів оригіналу за 13 травня 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  65. ↑ Ripe Faq. Ripe.net. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  66. ↑ Wilson, Paul; Michaelson, George; Huston, Geoff. Redesignation of 240/4 from "Future Use" to "Limited Use for Large Private Internets" (expired draft). Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 5 квітня 2010.
  67. ↑ V. Fuller; E. Lear; D. Meyer (24 березня 2008). Reclassifying 240/4 as usable unicast address space (expired draft). IETF. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 10 листопада 2010.
  68. ↑ Address Classes. Windows 2000 Resource Kit. Microsoft. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 14 листопада 2007.
  69. ↑ van Beijnum, Iljitsch. IPv4 Address Consumption. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 14 листопада 2007.
  70. ↑ TCP/IP Overview. Cisco Systems, Inc. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 14 листопада 2007.
  71. ↑ Marsan, Carolyn (22 січня 2000). Stanford move rekinds 'Net address debate. ComputerWorld. Архів оригіналу за 10 лютий 2015. Процитовано 29 червня 2010.
  72. ↑ ARIN Recognizes Interop for Returning IPv4 Address Space. Arin.net. 20 жовтня 2010. Архів оригіналу за 3 червня 2011. Процитовано 3 лютого 2011.
  73. ↑ Phil Lodico (15 вересня 2011). Pssst! Rare IPv4 Addresses For Sale! Get Them While You Can!. Forbes. Архів оригіналу за 5 травня 2017. Процитовано 29 жовтня 2021.
  74. ↑ KRISTINA BJORAN (27 липня 2011). The State of the Internet: IPv4 Won't Die.
  75. ↑ Mueller, Milton (22 вересня 2012). It's official: Legacy IPv4 address holders own their number blocks. Internet Governance Project. Архів оригіналу за 4 квітня 2013. Процитовано 22 лютого 2013.
  76. ↑ Andrew, Dul. Legacy IPv4 Address standing with USG. Архів оригіналу за 31 травня 2013. Процитовано 22 лютого 2013.
  77. ↑ Strickling, Lawrence. United States Government's Internet Protocol Numbering Principles. USG/NTIA. Архів оригіналу за 21 лютого 2013. Процитовано 22 лютого 2013.
  78. ↑ Kevin Murphy (24 березня 2011). Microsoft spends $7.5 million on IP addresses. Domain Incite. Архів оригіналу за 17 серпня 2011.
  79. ↑ Resource Transfers: Returning Unneeded IPv4 Address Space. ARIN. Архів оригіналу за 13 травня 2011. Процитовано 29 жовтня 2021.
  80. ↑ Jaikumar Vijayan (25 березня 2011). IPv4 address transfers must meet policy, ARIN chief says. Архів оригіналу за 17 серпня 2011.
  81. ↑ Ramuglia, Gabriel (16 лютого 2015). Why IPv4 is Here to Stay, Part 2: Show Me the Money. The Web Host Industry Review. Архів оригіналу за 20 лютого 2015. Процитовано 27 лютого 2015.
  82. ↑ RFC 6333 — Dual-Stack Lite Broadband Deployments Following IPv4 Exhaustion
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вичерпання_IPv4-адрес&oldid=42362509