Фантастичний реалізм
Фантастичний реалізм (фр. Réalisme fantastique) — назва мистецького напрямку середини 20 століття, що мав і має відбиток в живопису і літературі, іноді в скульптурі, синонімом є термін магічний реалізм. Стилістику фантастичного реалізму використовують і художники театру (сценографія )
Ймовірно, першим, хто користувався словосполученям «фантастичний реалізм», був Фрідріх Ніцше Це сталося 1869 року і мало відношення до творчості Шекспіра. Так, в трагедії «Гамлет» з'являється примара убитого батька, істоти фантастичної серед реальних персонажів.[1] В 1920-і роки це словосполучення використовував у власних лекціях Вахтангов Євген Багратіонович. У російському театрознавстві словосполучення затвердилось як визначення творчого методу Вахтангова. Так розпочалося затвердження терміну «фантастичний реалізм».
«Фантастичний реалізм» як назва мистецького напрямку отримав поширення після галасливого успіху картин австрійських художників, творча група яких позначена як «Віденська школа фантастичного реалізму». В складі групи -
- Рудольф Хауснер (1914–1994)
- Антон Лемден (1929 р.н.)
- Арік Бауер (1929 р.н.)
- Вольфганг Хуттер (1928 р.н.)
- Ернст Фукс (1930 р.н.)
Живопису взагалі притаманна властивість передавати у візуальних образах будь-які фантастичні чи абстрактні ідеї. Живопис представників «Віденської школи фантастичного реалізму» дещо запозичив від європейського маньєризму чи сюрреалізму, але вдало контрастував з епігонами імпресіонізму і абстрактних течій 20 століття, бо звертався до стилістики і техніки старих майстрів — з їх віртуозним малюнком, віртуозним володінням можливостями олійного живопису чи ливарної справи при створенні бронзових скульптур або ювелірних виробів.
Світову славу зажили твори Ернста Фукса. На розбурхану свідомість і художню манеру митця мали потужні вплив — перебування в фашистському концентраційному таборі, віденське бароко і маньєризм, перехід в католицтво, перебування і праця в Парижі чи в бенедиктинському монастирі на горі Сіон. Звернення митця до сценографії, ювелірства, дизайну інтер'єрів і архітектури надзвичайно розширило репертуар мистецького напрямку.
-
готель «Ернст Фукс Паласт». -
Ернст Фукс. Сучасні добудови церкви Св. Якова ліворуч -
Поземний план церкви Св. Якова після збільшення і добудов -
Арік Бауер, Мозаїка на фасаді церкви, Леопольдштадт.
- Ернст Фукс (1930 р.н.)
- Роберт Веноза (1936–2011)
- Майкл Уелан (1950 р.н.)
- Олег Корольов (1968 р.н.)
- Віктор Нізовцев (1965 р.н.)
- Пітер Грич (1968 р.н.)
- Яцек Єрка (1952 р.н.)
- Лоренс Каруана (1952 р.н.)
- Алекс Грей (1953 .н.)
- Ендрю Гонзалес ()
- Бригід Марлін (1936 р.н.)
- Олександр Костецький (1955—2010)
- Оксана Левчишина (н.1961)
- Сергій Марус (н.1958)
- Олексій Анд (н.1962)
- Олександр Мікушев (н.1957)
- Провоторов Владислав Олексійович (1947 р.н.) та інші.
1959 року вийшла з друку книга Жака Берж'є та Луї Повеля «Ранок магів», що мала також підзаголовок «Вступ до фантастичного реалізму». Вона дала поштовх для виникнення специфічногоу типу публіцистики (non-fiction), що звертається до суміші квазінаукових новин, окультизму, НЛО, містики, спірітуалізму, астрології тощо.
Російські письменники брати Стругацькі теж називали притаманний їм стиль «реалістичною фантастикою» або «фантастичним реалізмом»[2].
- Лейдерман Н., Липовецкий М. Современная русская литература. 1950—1990-е годы: учеб. пособие для вузов: в 2 т. — М.: Академия, 2003. — 416 с.
- http://www.darkgrot.ru/cult/zhivopisy/article/667/ [Архівовано 20 березня 2012 у Wayback Machine.] (два австрійські художники, представники Віденської школи фантастичного реалізму)
- ↑ Nachgelassene Fragmente 1869—1874 Herbst 1869 [Архівовано 21 червня 2012 у Wayback Machine.]:
Die griechische Tragödie ist von maßvollster Phantasie: nicht aus Mangel an derselben, wie die Komödie beweist, sondern aus einem bewußten Princip. Gegensatz dazu die englische Tragödie mit ihrem phantastischen Realismus, viel jugendlicher, sinnlich ungestümer, dionysischer, traumtrunkener.
- ↑ Б. Стругацкий. Комментарии к пройденному. 1960—1962 гг. Архів оригіналу за 24 березня 2012. Процитовано 19 березня 2012.