Перейти до вмісту

Левицький Кость Антонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Левицький.
Кость Антонович Левицький
Кость Антонович Левицький
Кость Антонович Левицький
Роґаля
Прем'єр-міністр ЗУНР
9 листопада 1918 — грудень 1918
Попередник: посада запроваджена
Спадкоємець: Ісидор Голубович
 
Народження: 18 листопада 1859(1859-11-18)
Тисмениця, Станиславівський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австрійська імперія
Смерть: 12 листопада 1941(1941-11-12) (81 рік)
Львів, Дистрикт Галичина, Генерал-губернаторство, Третій Рейх
Поховання: Янівський цвинтар[1]
Національність: українець
Країна: Австро-Угорщина → ЗУНР → Друга Річ Посполита → Українська Держава
Освіта: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка
Партія: Українська Національно-Демократична Партія
Шлюб: Ольга з Огоновських
Нагороди:
Командор ордена Леопольда (Австрія)
Командор ордена Леопольда (Австрія)

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Висловлювання у Вікіцитатах

Роботи у  Вікіджерелах

Кость Антонович Леви́цький гербу Роґаля (18 листопада 1859(18591118), Тисмениця, Станиславівський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австрійська імперія, нині Україна, Івано-Франківська область — 12 листопада 1941, Львів, Дистрикт Галичина, Генерал-губернаторство, Третій Рейх) — український державний діяч, публіцист, юрист, історик, один із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття, доктор наук. Співзасновник УНДП. З початку Першої світової війни очолив Головну українську раду у Львові. З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. Прем'єр-міністр ЗУНР (листопад — грудень 1918). У липні 1941 засновник, голова Національної Ради у Львові.

Зять академіка ПАН Омеляна Огоновського[2], вуйко Любомира Огоновського[3][значущість факту?].

Біографія

[ред. | ред. код]
Надгробок на могилі батьків біля церкви в Нижневі

Народився 18 листопада 1859 у містечку Тисмениця Станиславівського повіту Королівства Галичини і Володимирії, Австрійська імперія, нині районний центр Івано-Франківської області, Україна) в сім'ї священника УГКЦ, шляхтича гербу «Роґаля» о. Антіна Левицького (1832—1909, Нижнів[4]) — пароха Нижнева[5]. Мав брата Олександра (?—1918), який працював секретарем при Міністерстві справедливості уряду Австро-Угорщини,[6] зятя о. Северина Метеллі.[7]

Після закінчення в 1878 році Станиславівської цісарсько-королівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. У 1884 році склав докторат, у 1890 році відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Активний громадський діяч: обирали заступником голови «Академічного братства», активним діячем першого товариства українських правників «Кружок правничий» (1881), співзасновником, провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».

Виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, почесний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, співзасновник, довголітній редактор «Часописі правничої» та квартальника Союзу українських адвокатів «Життя і право», автор популярних юридичних праць.

Видатний політик: співзасновник і секретар «Народної Ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати Послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1913 роки, від IV курії округу Рогатин; входив до складу «Українсько-руського соймового клубу», заступник голови у 1908—1909 роках, його голова у 1910-13 роках[8]); 1913—1914 роки — від IV курії округу Жидачів), президент (голова[9]) «Українського соймового клюбу» в Галицькому сеймі (1913—1914 років[10]), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. На початку I світової війни очолив Головну Українську Раду, згодом Загальну Українську Раду — координаційний орган  українських партій. У 1914 році нагороджений командорським хрестом австрійського ордена Леопольда[11][12].

1 серпня 1914 року разом з Миколою Ганкевичем та Михайлом Павликом створив і очолив Головну українську раду.[13]

Співорганізатор похорону Івана Франка 31 травня 1916 року.[14]

Керівник Державного Секретаріату ЗУНР

[ред. | ред. код]

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду, взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом Костя Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням Костя Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Голова першого уряду — Державного секретаріату ЗУНР, міністр фінансів ЗУНР.

Уряд діяв два місяці, сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч переїхав до Відня, увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, згодом — закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921), був членом делегації ЗУНР на Ґенуезькій конференції (1922). Очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини повернувся до Львова.

Міжвоєнний період

[ред. | ред. код]

У міжвоєнний період входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання; вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. Проявив себе як історик — автор «Історії політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історії визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.

«Золотий вересень» 1939 року втягнув його у вир політики — однопартійці доручили налагодити контакти з червоними завойовниками. 22 вересня 1939 р. він представився новій владі, але невдовзі п. Костя вивезли до Москви. Арешт Левицького ініціював М. Хрущов, ні з ким з цього приводу не консультуючись. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб'янці півтора року. Побутує думка, що внаслідок наполягань Кирила Студинського та інших галичан, на думку яких, начебто, зважала радянська влада, навесні 1941 р. Костя Левицького якимось дивом звільнили, він повернувся до Львова. Утім, важливу роль у звільненні К.Левицького відігравали міркування політичного характеру, які вдалося довести до відома Берії, а, через нього і до Молотова, Павлу Судоплатову. Останньому було доручено Берією підготувати доповідь про політичні наслідки арешту К.Левицького і в цій доповіді Судоплатов висловився проти арешту і за звільнення Левицького, що й було зроблено.

Могила Костя Левицького на 38 полі Янівського цвинтаря

Проголошення Української держави

[ред. | ред. код]

30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, Кость Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент — з 6 липня, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск.

Помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом Мироном Тарнавським.

У прощальному слові митрополит Йосип Сліпий, відзначаючи величезні заслуги Костя Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

1992 р. вулицю Володимира Маяковського у Львові, на якій під № 34 був розташований будинок Костя Левицького, перейменували на його честь.

26 листопада 2009 Національним банком України була випущена ювілейна монета «Кость Левицький».

У 2010 р. до 150-річчя від дня народження Кость Левицького Львівською обласною державною телерадіокомпанією було презентовано документальний фільм, присвячений діяльності видатного адвоката, громадського та політичного діяча. Сценаристом і ведучим телевізійного фільму виступив журналіст та дипломат Яців Володимир.

На батьківщині, в Тисмениці, одна з центральних вулиць носить ім'я К. Левицького.

Вул. Костя Левицького в Тисмениці

Праці

[ред. | ред. код]

Кость Левицький — автор цінних історичних праць:

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/14810/1/15_pohovannya.pdf
  2. ↑ Омелян Огоновський нар. 3 серпня 1832, пом. 28 жовтня 1894 / Родовід [Архівовано 15 листопада 2017 у Wayback Machine.][неавторитетне джерело]
  3. ↑ Михайло Гуцуляк. Перший листопад 1918 на Західних землях України. — К. : Либідь, 1993. — іл. — С. 27. — ISBN 5-325-00302-X.
  4. ↑ Dmytro Blazejowskyj. Historical Šematism of the Archeparchy of L'viv (1832—1944). — Kyiv : KM Akademia, 2004. — S. 249. — ISBN 966-518-225-0. (англ.)
  5. ↑ Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… — С. 77.
  6. ↑ Кущак Д. Історія села Люблинець Новий. — Львів : Свічадо, 2010. — С. 36. — ISBN 978-966-395-408-0.
  7. ↑ Там само. — С. 36, 55.
  8. ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 103—104.
  9. ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 114.
  10. ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 114—115.
  11. ↑ Kronika [Архівовано 29 липня 2017 у Wayback Machine.] // Głos Rzeszowski, Nr 4 z 8 marca 1914. — S. 3.
  12. ↑ Hof- und Staatshandbuch der Österreichisch-Ungarischen Monarchie. — Wien, 1918. — S. 59.(нім.)
  13. ↑ Кульчицький, Станіслав Владиславович; Лебедєва, Юлія Генадіївна (2009). Історія України (Українська) . Київ: Видавництво "Генеза". с. 304. ISBN 978-966-11-0016-8.
  14. ↑ Литвин М., Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 36. — ISBN 5-7745-0394-1.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
S:
 Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Левицький_Кость_Антонович&oldid=43947438