Мікроінтерваліка

Найпоширеніші знаки нотації мікроінтервалів (зліва направо): напів дієз, дієз, півтора дієза, подвійний дієз, напів бемоль, бемоль, півтора бемоля, подвійний бемоль.

Мікроінтерва́ліка (від грец. μιχρος — маленький і лат. intervallum), також мікрохрома́тика, мікрото́новість, мікрото́ніка (від грец. μικροτονική, що не має прямого стосунку до тоніки та означає лише вживання мікротонів, як діатоніка означає лише вживання тонів) і т.і. — звуковисотна система, де є інтервали менші за півтон — мікроінтервали. Висоти, що не збігаються із стандартно темперованими, є мікротонові, бо відрізняються від темперованих на мікроінтервали.

До мікроінтервалів відносяться, наприклад, 1/4 тону, 1/6 тону, коми: Піфагорова (бл.1/9 тону), Дідімова (1/10 тону), хрома (1/12 тону) а також складні інтервали (напр. 3/4 тону тощо).

Присутність у музичних культурах

Мікроінтерваліка була властива музиці стародавньої Греції (т.зв. ен(г)армоніка (грец. εναρμονιον), поширена в музиці Індії (октава ділиться на 22 ступені — «шруті»), арабського макаму, азербайджанського мугаму, таджицького макому (шашмакому), індонезійського гамелану та більшості інших музичних культур. Нетемперовані семиступеневі лади властиві і українському (особливо західно-українському) фольклору. Так, наприклад, характеристика гуцулського ладу, як мінорного з підвищеною IV та VI ступенями є вельми приблизним наближенням народної практики до норм європейської професійної традиції.

У європейській академічній музиці

Експерименти з використання мікроінтерваліки здійснювали музикознавці епохи Відродження — Маркетто Падуанський, Джон Хотбі, та Нікола Вичентино). Гійом Котле використовував 19-тоновий поділ октави («Chromatic Chanson», «Seigneur Dieu ta pitié», 1558).

Як професійна техніка композиції в Європі і США, мікроінтерваліка з'явилась у XX столітті. Мікротонові теорії (наприклад, І. Вишнеградський, А. Оголевца, А. Габи, А. Д. Фоккера тощо) не отримали широкого визнання в музичній науці і не були прийняті найбільшими композиторами XX століття^{[джерело?]}. Музика Вічентіно, Вишнеградського, Габи, Х. Бадінгса, Г. Парча тощо зберігає статус екзотичного явища в історії так званої серйозної західної музики^{[джерело?]}.

Ширше і систематичне застосування мікроінтерваліка отримала в другій половині ХХ ст., що було пов'язано з розвитком сонористики (творчість В.Лютославського, К. Пендерецького цього періоду). В творчості радянських композиторів (А. Шнітке, С. Губайдуліна, Е. Денісов) 60-х — 90-х років, мікроінтерваліка використовується переважно як ладо-інтонаційний засіб; у спектральній музиці (французькі композитори — Жерар Грізе, Гюґ Дюфур, Трістан Мюрай та ін.) — основа «спектральної» (тобто побудованої на особливостях спектру звуку) гармонії тощо Мікротоновим за своєю сутністю був синтезатор АНС, сконструйований радянським інженером Є.Мурзіним в кінці 1960-х років. Приклади використання мікроінтерваліки можна знайти і в партитурах українських композиторів (В. Рунчак, А. Загайкевич та ін.)

Проте використання мікроінтерваліки пов'язане з цілою низкою проблем виконавського характеру (напр. на фортепіано та інших клавішних інструментах виконання мікроінтерваліки вимагає спеціального настроювання інструменту).

Див. також

• Енармоніка

Джерела

• Брайнин, В. (1997). Письмо учёному соседу о некоторых возможностях микрохроматической композиции в связи с предполагаемыми перспективами эволюции музыкального языка (PDF). Музыкальная академия, № 3, Москва. Процитовано 4 листопада 2013.
• Когут, Г. А. (2005). Микротоновая музыка (російська) . Киев: Наукова думка. с. 262. ISBN 966-00-0604-7. Архів оригіналу за 24 квітня 2014. Процитовано 17 жовтня 2010.
• Холопов, Ю. Н. Микрохроматика (російська) . Процитовано 28 жовтня 2013. // Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)
• Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)[7]
• Barbieri, P. Enharmonic instruments and music 1470–1900. Latina: Il Levante Libreria Editrice, 2008.
• Холопов, Ю. Н.. Микрохроматика // Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)
• Холопов, Ю. Н. Гармония. Теоретический курс. М., 1988
• Холопов, Ю. Н.; Кириллина, Л. В.; Кюрегян, Т. С.; Лыжов, Г. И.; Поспелова, Р. Л.; Ценова В. С. Музыкально-теоретические системы. Учебник для историко-теоретических и композиторских факультетов музыкальных вузов. М., 2006.

Додаткова література

• Brainin, Valeri. Employment of Multicultural and Interdisciplinary Ideas in Ear Training («Microchromatic» Pitch. «Coloured» Pitch). // Proceedings: International Society for Music Education 28th World Conference, Bologna, 2008, p. 53-58, ISBN 978-0-9804560-2-8
• Haba, A. Neue Harmonielehre des diatonischen, chromatischen, viertel-, drittel-, sechstel- und zwölftel- Tonsystems. Leipzig, 1927.- 234 p.
• McroFest (2001). Biographies of Conference Participants (англійська) . Conference and Festival of Music in Alternate Tunings. Архів оригіналу за 22 травня 2014. Процитовано 4 листопада 2013.